С Е П Т І М А
 
 
 
tags
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
rus
 
ukr
eng
 

Становлення і розвиток творчої концепції групи Аркігрем


текст: Комаров Кирило, 2009р.

Архігрем” [Archigram] вважають видатною авангардною архітектурною групою свого часу. Журнал Архігрему, що видавався в Лондоні з 1961 до 1970 року встиг перетворитися із простої компіляції оригінальних студентських робіт на головне інформаційне джерело радикальної архітектури. Діяльність Архігрему починалася у формі неформального спілкування шістьох молодих архітекторів: Уорен Чок [Warren Chalk], Пітер Кук [Peter Cook], Денніс Кромптон [Dennis Crompton], Девід Грін [David Green], Рон Геррон [Ron Herron] та Майкл Вебб [Michael Webb]. В 1970-му році було засновано офіс „Архігрем Архітектс” [Archigram Architects], який припинив свою діяльність вже через п’ять років, після того, як була втрачена надія на реалізацію проекту розважального центру в Монте-Карло.
 
Більшість проектів групи залишилися не реалізованими. Але питання, які вони ставили у своїх роботах шокували архітекторів всього світу. Вони прагнули з’ясувати, що саме являє собою архітектура. В часи, коли модернізм ще був головною течією в архітектурі, архігремівці пропагували ідею, що будь-який проект народжується із натхнення, як протиставлення позиції учбових закладів, які прагнули надати студентам чисто технічну освіту.
 
На противагу американським нео-авангардистам, які поверталися до стилістики ранніх робіт Ле Корбюзьє, Міс Ван Дер Рое, італійського футуризму та радянського конструктивізму, архігремівці брали за основу лише початкову концепцію модернізму, шукаючи натхнення у сучасності.

Дизайн інтер'єру в "Місті включень" [Plug-In City]

Іронічна схема „Міста Включень” Пітера Кука яскраво ілюструє коло зацікавлень Архігрему на ранньому періоді творчості. Цей проект реактуалізовував авангардні ідеї, що надихали перше покоління модерністів та були покладені в основу творчості другого покоління. Мегаструктура забезпечує постійний колообіг, її функції змішані, межі – розмиті.
 
Проект „Міста Включень” переосмислює концепції „мегаструктури” та „безперервного будівництва”, що раніше були досить стримано представлені у теоретичних розробках та реалізованих об’єктах Ле Корбюзьє та інших модерністів. „Місто включень” поєднує в собі принципи колективності, чергування житлових комірок та їх об’єднання високошвидкісними транспортними зв’язками. Нова естетика незакінченості, що могла бути запозиченою на численних будівельних майданчиках Європи створювала образ цілковитого хаосу, який все ж виглядав впорядкованим завдяки витонченій пропорції, притаманній загальному каркасу.
 
„Місто Включень” похитнуло позиції не лише Британського загальноприйнятого модернізму, але й тогочасного носія корони авангарду - так званого бруталізму. В 1950-х роках нові бруталісти, очолювані архітекторами Елісоном [Alison] та Пітером Смітсон [Peter Smitson], прагнули повернення до позбавленої прикрас, але поетизованої „правдивості”, яку, як вони вважали, проповідували піонери модернізму: правдивості по відношенню до матеріалів, оточення та методів проектування. Бруталісти та їх товариші по міжнародній переговорній „Групі десятьох” [Team 10] закликали архітекторів організовувати простір зі структурою настільки складною, наскільки складною була структура громади, для якої цей простір організовувався. Гігантська машина „Міста Включень” якщо і створювала такі складні образи, то вже точно не такі, якими їх прагнули бачити бруталісти – холодними та статичними. За кінетичним баченням сучасності, Архігрем звернувся до японського авангарду. Це призвело, за висловом Пітера Кука, до „грубої критики з боку європейської еліти”, яку собою уособлювала „Група десятьох”.
 
Прагнення зробити видимими динамічні процеси включення частин у загальну структуру [Plug-in] призвели до виникнення відповідної естетики. В проекті „Міста Включень” архітектура вигорталася навиворіт для того, щоб продовжити життя інтер’єру назовні. Будь-яка комірка могла спускатися за межі каркасу за допомогою крану, що рухався вперед, назад, вверх та вниз. Весь цей процес залишався видимим ззовні. Таким чином, „Місто Включень” нагадувало віддалений від моря порт. Цей проект мав продемонструвати здатність рамно-вузлового методу пов’язати функціональність урбаністичного підходу з його естетикою.
 
„Місто включень” стало також виступом проти основ тогочасної архітектурної освіти. Амбіційні архітектори кінця 1950-х – початку 60-х рр. не мали жодної альтернативи традиційному модернізму. В 1958 р. в результаті Оксфордської конференції Королівського Інституту Британських Архітекторів [RIBA] було засновано так звану „Офіційну Систему” [Official System] архітектурних шкіл, що встановила технократичне панування модернізму. Автор програми конференції, Уїльям Ален [William Allen], був одним з тих оптимістів, що покладали надії на науковий підхід провідних шкіл країни. Оксфордська конференція також затвердила монополію університетської денної системи освіти, зруйнувавши кар’єру архітекторам (серед яких були і деякі архігремівці), які обрали інший шлях до спеціальності, навчаючись напів-заочно в художніх та технічних коледжах.
 
Виходячи з положень „Офіційної системи” той час, що традиційно відводився для розвитку художніх та проектних навичок студентів, було зменшено на користь теоретичних та суспільних наук. Передбачалося, що архітектори зосередять свою увагу на розробці конкретних проектів, а не на формуванні власних ідей. На противагу такій системі, блискуча графіка Архігрему (поліграфічна або виконана вручну) яскраво ілюструвала талант архітекторів та являла собою жорсткий опір політиці „захвату в клешні” [pincer movement], яка прагнула підкорити архітектуру волі державних програм із забудови та прибутковим настроям девелоперів.

  > Обговорення <
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
   
 
© Архітектурна майстерня «Септіма». Київ, вул. Госпітальна, 12.
 
+38 (044) 277 81 68
 
  Rambler's Top100