С Е П Т І М А
 
 
 
tags
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
rus
 
ukr
eng
 

Творчість Мікеланжело Буонарроті


текст: Комарова Ганна, 2007р.

Мікеланджело Буонарроті (1475 – 1564) – видатний італійський скульптор, художник, архітектор, поет. Ще за життя Мікеланджело його твори вважались найвищим досягненням мистецтва Відродження. Він народився 6 березня 1475 року в сім’ї флорентійців в маленькому містечку Капрезе поблизу міста Ареццо. Його батько був високопоставленим членом міської адміністрації. Сім’я незабаром переїхала до Флоренції. Мікеланджело глибоко любив своє місто, його мистецтво, культуру і проніс цю любов до кінця свого життя. Він провів велику частину зрілого віку в Римі, працюючи над замовленнями римських Пап, однак залишив заповіт, відповідно до якого його тіло було поховане у Флоренції, у гробниці в церкві Санта Кроче. В 1488 році він став учнем у майстерні художника Гирландайо. Тут він ознайомився з основними матеріалами і технікою фрески і створив олівцеві копії творів великих флорентійських художників Джотто і Мазаччо; вже в цих копіях з’явилося характерне для Мікеланджело скульптурне трактування форм. Незабаром Мікеланджело розпочав навчання у школі скульптури в садах Медичі. Приблизно через два роки Лоренцо Прекрасний запросив обдарованого юнака жити та працювати у своєму палаці. Там він мав можливість познайомитись з молодими представниками родини Медичі, двоє з яких пізніше стали римськими Папами Львом Х та Климентом VII. Він також познайомився з гуманістом Марсіліо Фічино та поетом Анджело Поліціано, які часто відвідували будинок Медичі. Деякі з їхніх головних ідей стали джерелом натхнення та душевних мук Мікеланджело, зокрема суперечність між християнським благочестям та язичницькою чуттєвістю. Так, Фічино вважав, що язичницька філософія та християнські догмати можуть бути примирені, що всі знання, якщо вони правильно зрозумілі, є ключем до божественної істини. Фізична краса, втілена в людському тілі, є земним проявом краси духовної. Тілесна краса може прославлятися, проте цього недостатньо, бо тіло – в’язниця душі, яка прагне повернутися до свого Творця, але може здійснити це тільки в смерті. Молодий Мікеланджело знаходився під впливом цих ідей.

Скульптура

Перші відомі нам два рельєфи Мікеланджело створив, коли жив у Лоренцо Прекрасного, - це „Мадонна коло сходів” (1489 – 1492 рр.) та „Битва кентаврів” (біля 1492 р.). „Мадонну біля сходів” Буонарроті створив з воскового мармуру в техніці низького рельєфу. Марія сидить на сходинці велетенських сходів, наче у підніжжя храму. Путті – той, що спирається на поручні сходів, та інший, що ледве видимий справа, - тримають саван. Звернений всередину себе погляд, вираз занепокоєння, беззахисності та смутку на обличчі Марії говорять про те, що думками вона зараз далеко – біля підніжжя розп’яття. Фігура Марії велика й важка, хоча висота мармурового блоку – трохи вище півметра. Тіло й одяг Богоматері, наче притиснені до непомітної передньої площини, наповнені скутої енергії. У фігурі Немовля Ісуса, що заснув біля материнських грудей, представленої у вільному контрфорсі, Мікеланджело вперше використовує свій улюблений ракурс.
 
„Битва кентаврів” являє собою творчу парафразу римського саркофагу. Тут Мікеланджело демонструє особливості своєї зрілої манери: виражає емоційну напругу битви протиставленням оголених чоловічих тіл; перетворює безліч фігур на неглибоку завісу, позаду якої нема нічого, що б асоціювалось із „місцем події”; місцями залишає „non finito”. Щільно переплетені тіла виступають вперед. Грубо вирізьблене тло наверху – розпечене битвою повітря. Це перше й найбільш загальне формулювання теми боротьби у Мікеланджело, коли драматична колізія виступає у максимально широкій, але одночасно й у нерозчленованій формі, коли ідейна програма образа зливається із його пластичною стихією, чим і пояснюються труднощі у наближенні її до тієї чи іншої фабули.
 
Після смерті Лоренцо Медичі Мікеланджело переїздить до Риму. Там він створює у 1496 – 1497 роках статую Вакха, яка на думку В.Н. Лазарева є найменш самостійною з творів Буонарроті. Вона видає прямий та дуже сильний вплив античної пластики, що наче сковує волю скульптора. У ній є дещо безособисте, її фактура видається занадто загладженою, її поза сприймається як повторення завченого мотиву руху. П’яного бога вина супроводжує маленький сатир, який ласує кетягом винограду. Вакх наче готовий впасти вперед, але зберігає рівновагу, відхиляючись назад; його погляд обернений на чашу з вином. Мускулатура спини виглядає пружною, але розслаблені м’язи живота і стегон демонструють фізичну, а, отже, і духовну слабкість. У саду вілли першого володаря статуї вона зайняла своє місце серед антиків, подібних їй.
 
Набагато більш оригінальним та довершеним був інший твір першого римського періоду – “П’єта” (1498 – 1499). Марія, яка тримає на колінах мертвого Христа, зображена тут не за роками молодою. Її прекрасне обличчя дихає смутком, але у ньому немає відчаю. Загибель сина вона сприймає як втілення задуму долі. Її горе настільки нескінчене та велике, що перетворюється з особистого на горе всього людства. З неймовірною майстерністю поєднав Мікеланджело дві фігури, що перехрещуються, у нерозривну групу.
 
Він так скомпонував фігуру Христа, що вона не виходить за межі замкненого силуету, наділеного сильною пластичною виразністю. Хітон та плащ Марії, що лягають красивими складками, відтіняють наготу безпомічного, тендітного, тонкого тіла Христа. Поверхню мармуру ретельно відполіровано, всі деталі оброблені із дуже високим ступенем завершеності. Враховуючи майбутнє місцезнаходження скульптурної групи, призначеної для прикрашення капели, де вона мала стояти біля стіни, Мікеланджело підпорядкував всю композицію її фронтальному аспекту.
 
З весни 1501 до березня 1505 року Мікеланджело жив у Флоренції. Там між вереснем 1501 та квітнем 1504 року він створив статую Давида, один з найкращих та найвідоміших своїх творів. Давида поставили перед стіною Палаццо Веккьо, й він мав символізувати свободу республіки. Скульптор отримав мармурову брилу сильно витягненої форми та неглибоку за об’ємом. До того ж ця брила була частково підготована для фігури Давида скульпторами XV століття, які потім відмовились від неї, такою незручною вона була за формою. Біблійного героя Давида, що переміг велетня Голіафа, Мікеланджело зобразив оголеним, повернувши тим самим оголеності той етичний сенс, який вона мала в античній пластиці. Фігура дана у стані спокою. Закинена на плече праща й камінь у правій руці є лише атрибутами, що натякають на героїчний вчинок Давида. У нього непропорційно великі кінцівки та важка голова, чим підкреслений юнацький характер постаті. Прекрасне, мужнє обличчя помічене шляхетністю, могутній торс та чудово модельовані руки й ноги виражають не лише фізичну міць, але й підкреслюють силу духу. Фігура вільно розгорнена у просторі, важкість тіла спочиває на правій нозі, ліва дещо відставлена вбік, ліва рука, що підтримує пращу, зігнута у лікті, наче запрошуючи глядача обійти навколо статуї. Але в основному вона розрахована на сприйняття фронтальне та під кутом справа, куди повернене обличчя Давида та куди спрямований його погляд. Давиду властиві така міць та енергія, що, здається, немає сили у світі, яка б могла протистояти юному герою.
 

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
   
 
© Архітектурна майстерня «Септіма». Київ, вул. Госпітальна, 12.
 
+38 (044) 277 81 68
 
  Rambler's Top100